Серед старих доків і труб від заводів, що й у сучасності здіймаються над Темзою, у глибині Східного Лондона, розташований найвідоміший завод Великої Британії — цукровий завод “Tate & Lyle Sugar Refinery (Silvertown)”. Він став справжнім символом розвитку промисловості Лондона й частиною історії.
Завод зберігає захопливу історію про підприємництво, нові технології та роботу справжніх прихильників своєї справи. Його засновники, Генрі Тейт і Абрам Лайл, залишили лондонцям не тільки цукрову спадщину, а й бізнес, який сформував життя цілого району. Далі на london1.one.
Історичні моменти
Історія заводу розпочалася з торговця Генрі Тейта, який у 1859 році вступив у партнерство з виробником цукру Джоном Райтом у Ліверпулі. Коли їх співпраця закінчилася, двоє синів Тейта, Альфред і Едвін, доєдналися до бізнесу, так і народилася компанія “Henry Tate & Sons”. Тейт обожнював різні інновації й технологічні відкриття. Вже під час будівництва рафінадного заводу “Love Lane” у Ліверпулі на початку 1870-х років він підлаштував свої плани та врахував нову технологію рафінування, яка б допомогла збільшити вихід білого цукру. У 1872 році рафінадний завод почав працювати й виробляв 400 тонн цукру на тиждень.
Тейт мріяв про розширення бізнесу й розглядав Лондон як потенційно прибуткове місце. У 1878 році компанія “Henry Tate & Sons” відкрили рафінадний завод у Сілвертауні на сході Лондона, де й у сучасності виробляється цукор під маркою “Tate & Lyle”. Вибір був стратегічним, адже близькість до Темзи забезпечувала постачання тростини, а лондонський ринок надавав доступ до споживачів.
Тейт спеціалізувався на виробництві цукрових кубиків, а це було новинкою у той час. Завод працював успішно й у 1887 році було створено “Tate Institute”. Це був своєрідний клуб для працівників, де пропонували освіту й відпочинок. У 1897 році він заснував “Tate Gallery”, де пожертвував власну колекцію картин. У той же період, а точніше у 1883 році, за 1,5 милі від заводу Тейта, шотландський судновласник Абрам Лайл, відкрив свій завод у Плейстоу-Ворф. Там спеціалізувалися на золотистому сиропі. Його продавали у культових зелених пляшках із зображенням лева. Чутки про дивовижний сироп швидко розповсюдилися і протягом кількох місяців вони вже продавали по тонні за тиждень. Тейт і Лайл конкурували й уникали спілкування.
Розквіт компанії
У 1921 році “Henry Tate & Sons” та “Abram Lyle & Sons” об’єдналися, утворивши “Tate & Lyle”. Це було гарним рішенням, адже разом вони контролювали близько 50% цукрового ринку Великої Британії. У результаті тактичного злиття нова компанія стала б великою силою на ринку цукру, в очікуванні того, що конкуренція з боку іноземного цукру повернеться до довоєнного рівня.
Завод у Сілвертауні став основним, а у Плестоу-Ворф зосереджувався на сиропах. Рафінадний завод на Темзі у 1939 році став найбільшим у світі з переробляння тростинового цукру. Там виробляли близько 14 000 тонн в тиждень і виникла необхідність забудови нового цеху, щоб впоратися зі збільшенням виробництва. Нова будівля висотою близько 55 метрів, але згодом вона стала ціллю бомбардувань під час “Бліцу”.
У період Другої світової війни на заводі працювало багато жінок, адже чоловіків забрали на фронт. Також завод прихистив 123 працівники та їх родини, чиї домівки були зруйновані. Попри страждання від німецьких бомбардувань, компанія продовжувала процвітати.
Післявоєнний період та виклики
Нелегким був післявоєнний період відбудови, але вже у 1950-1960-х роках завод був на вершині роботи. На той час було працевлаштовано до 60 000 осіб, більшість з яких місцеві жителі. Стали виготовляти некалорійний підсолоджувач сукралозу. З 1970-х років почалися труднощі через заклик до квот, які надавали перевагу буряковій цукровій промисловості Європи над тростиною. Імпортні тарифи змусили завод скоротити виробництво.
Вже у 2010 році компанія продала свій цукровий бізнес, включно з брендом “Lyle’s Golden Syrup”, американській компанії “American Sugar Refining” (ASR) й припинила свою тривалу співпрацю з виробником рафінованого тростинного цукру. Нові власники пообіцяли зберегти робочі місця та бренд “Tate & Lyle”.
Сучасність і спадщина
У сучасності завод у Сілвертауні залишається найбільшим цукровим рафінадним заводом у Європі з потужністю переробляння до 1,2 мільйона тонн на рік. У 2021 році “Tate & Lyle” посів четверте місце у категорії модифікованих крохмалів у списку світових компаній з виробництва харчових загусників від “FoodTalks”. У травні 2022 року було оголошено, що “Tate & Lyle” придбали “Nutriati”, компанію з виробництва інгредієнтів, що розробляє й виготовляє нутовий білок і борошно. У 2024 році компанія завершила покупку “CP Kelco”, провідного постачальника пектинів, спеціальних натуральних інгредієнтів. Також завод інвестує в екологічність і у 2009 році встановили біомасовий котел, який допоміг зменшити викиди на 70%. У 2023 році запустили проєкт зі скорочення вуглецевого сліду на 25%.
Отже, завод “Tate & Lyle” залишається символом Сілвертауна. Його димарі можна бачити у ландшафті. Історія заводу дійсно вражає, бо там відчувається витримка, працьовитість та впровадження інновацій. Він зміг адаптуватися до різноманітних викликів і залишився ключовим роботодавцем. Його внесок у розвиток Лондона є значущим і це не тільки про цукор, а й про спадщину, яка живе у серцях лондонців.
Використані джерела: